КАЗНАЧЕЙСЬКА СПРАВА: З ДАВНІХ-ДАВЕН І ДОТЕПЕР

Існування та успішне функціонування держави завжди сповна залежало від ефективної системи акумулювання та розподілу фінансових ресурсів. Наявність окремого уповноваженого органу в системі влади, який відповідає за розробку та здійснення державної фінансової політики, є закономірністю для всіх епох і країн.

Засновниками фінансової науки були ще Ксенофонт, Аристотель, Цицерон та інші видатні мислителі Давньої Греції. Суть цього вчення полягала в залученні громадян до формування доходів держави, які складалися з прибутків від монополії, регалії (виняткове володіння скарбницею, майном чи окремими видами діяльності з метою одержання прибутків), реалізації конфіскованого майна, мита й літургії (добровільних пожертв), податків і позик. Вже у давніх Афінах і Римі існували податки на майно громадян.

У східних державах стародавнього світу фінансова політика базувалася на релігійних переконаннях про пожертву. Цар, як ставленик бога на землі, мав право на отримання данини з підлеглих свого володіння. Наприклад, у Єгипті земля в рівних частках належала фараону, жерцям і хліборобам. Хліборобів можна було продавати та купувати разом із землею. Вони ж платили безліч повинностей, які разом із даниною із завойованих народів були основними джерелами доходів держави.

У Київській Русі, починаючи з X ст., данина з населення (від плуга, рала, диму) складала основу державних доходів. Розмір данини одноосібно визначав князь, виходячи з економічних міркувань, особистих симпатій чи політичних мотивів, і досить часто сам із дружиною збирав її. Він же встановлював порядок справляння й розміри інших обов’язкових платежів (ввізне, торгове, державне мито, штрафи) і повинностей на загальнодержавні потреби. Розпоряджався даниною тільки князь, не розрізняючи власних і державних видатків. Пізніше державними доходами почали відати спеціальні княжі люди, які забезпечували збір данини та справляння податків і повинностей із княжих підлеглих.

У період феодалізму джерелами прибутків держав стали домени - прибутки монарха від розпорядження майном, яке йому належало (земля, ліси тощо).

У Середньовіччі завдяки роздробленості та відокремленості натуральних господарств з’явився особливий фінансовий устрій, в якому місцеве господарство переважало над державним. Середні та бідні класи населення виконували різноманітні повинності, вищі класи й духовенство самі збирали на свою користь данини, десятини й оброки.

Середньовічні принципи державного фінансо­вого устрою дійшли до наших днів завдяки працям визначних особистостей того часу, зокрема капітулярію Карла Великого, при­свяченому керуванню домена­ми. Хома Аквінський (XIII ст.) вважав, що держава формується задля захисту інтересів громадян і не повинна пригні­чувати їх поборами,головним джерелом прибутків мають бути домени й данини, а на користь духовенства повинна стягатися десятина. Жан Боден (1586 рік) основою дер­жавних прибутків проголошу­вав домени, військову здобич, пожертви, мито й податки з союзників, данини, мита, до­ходи з підданих.

Розвивалася фіскальна справа й у Київській Русі. Прототипом сучасного казначейства України можна вважати княжу казну Ярослава Мудрого та його спадкоємців. Окрім данин, суттєвим поповненням князівської скарбниці були мита і надання кредитів під 25-50 відсотків річних. Розвиток земельних відносин супроводжувався встановленням різноманітних податків і зборів для сільського населення. Для мешканців міст запроваджувалися чисельні повинності, які полягали в будівництві та ремонті замкових споруд і громадських будівель, комунікацій, забезпеченні охорони тощо.

Значного розвитку фінансова справа набула в Запорізькій Січі. Сприймаючись здебільшого як вій­ськова республіка, Січ була добре організована еко­номічно. Одним із перших у світі визначення держав­ної казни дав Пилип Орлик у так званій Бендерській конституції 1710 року.

Військовий січовий скарб постійно поповнювався надходженнями від господарського використання земель, рибальства та мисливства і, звичайно ж, за рахунок військових трофеїв. Окрім цього, істотними були надходження від торгового, провізного мита, плати за переїзд через мости й перевезення через річки, орендної плати за використання громадського майна та будівель.

Видатки з державного скарбу Запорізької Січі здійснювалися за безпосередньою участю гетьмана, який із часом практично одноосібно став розпоряджатися цими коштами. Лише в середині XVII ст. відбулося остаточне відокремлення особистих коштів гетьмана від державного скарбу, а на початку XVIII ст. був створений перший бюджет Запорізької Січі.

Перший бюджет України як незалежної держави розробили в Гетьманаті Павла Скоропадського. Загальна сума його доходів складала 3.25 млрд крб, видатків - 5.35 млрд крб. Дефіцит у розмірі 2.1 млрд крб плану­валося покрити випуском білетів державної скарбниці на суму 1.0 млрд крб, а решту суми - іншими кредитними операціями.

В європейських країнах із установленням капіталістичного устрою більшого значення набули грошові доходи й видатки держави. Обсяги та питома вага натуральних зборів і повинностей у державних доходах поступово скорочувалися. На межі XVI—XVII ст. державна казна повністю відокремилася від власності монарха і стала самостійною.

З’явилися наукові розробки теорії оподатковування. Франсуа Кене й, особливо, Адам Сміт розробили основи цієї теорії, яка ґрунтувалася на таких постулатах:

— піддані держави відповідно до своїх можливостей — прибутку, який вони отримують під заступництвом і захистом держави, повинні утримувати уряд;

-      розмір податку, який сплачується кожним платником, має бути точно визначеним, а не довільним;

-      термін сплати, порядок і сума платежу повинні бути не лише точно визначеними, а й зрозумілими для платника і для всіх інших;

-      податок повинен стягатися в час і спосіб, най­зручніші платнику;

-      справляння податку має здійснюватися з яко­мога меншими витратами.

Саме в цей період виникає необхідність при справлянні податків контролювати кількість чиновників і видатки на їхнє утримання як такі, що можуть торкатися інтересів держави, а також контролювати їхню діяльність, інакше вони можуть обтяжити народ до­датковим податком. Починається вивчення впливу податків на господарську діяльність платників. Обов’язкові платежі та покарання за ухилення від їхньої сплати можуть призвести до зменшення ділової активності, розорення платників, що знищує ту вигоду, яку суспільство могло б одереджати від використання їхніх капіталів.

Найповніше ці теоретичні принципи були реалізовані на практиці в Англії, де з початку XIX ст. влада зосередилася в парламенті. Фінансова система стала консолідованою та простішою. Очолював її перший лорд казначейства та чотири його комісари. Як окрема галузь фінансового управління був виділений податковий комітет. Усі видатки здійснювалися за рішенням парламенту.

Починаючи з XVIII ст. державні фінанси стають могутнім важелем первісного нагромадження капіталу, застосовуються у виробничих інтересах для створення та розвитку перших капіталістичних підприємств. У класичній капіталістичній державі товарно-грошові відносини набувають всеосяжного характеру. Фінанси починають ви­ражати економічні відносини з утворення, розподілу та використання фондів грошових коштів, основним із яких є державний бюджет.

Поступово в різних країнах світу почали формуватися фінансові органи управління державними фінансами казначейства. Термін «Казначейство» походить від поняття «казна», що в перекладі з тюркської мови означає сукупність фінансових ресурсів держави, а в перекладі з англійської — цінність. Щоправда, терміни «казна» та «казначейство» мають подекуди різні тлумачення. Це можна пояснити розвитком та еволюцією казни як фінансового інституту, який є частиною спадщини, традицій і відомчої культури різних держав. Наприклад, в «Аташастрі», написаній в Індії ще дві тисячі років тому, казна в широкому розумінні - це багатство держави, до якого, крім перелічених доходів, включали золото, коштовне каміння й метали, а також всі види сільгосппродукції. У вужчому розумінні казна - це місце, куди надходили гроші і звідки здійсню­валися платежі для різних потреб держави.

Функції казначейств різних країн змінювалися з урахуванням регіональних особливостей їхнього функціонування. Наприклад, внаслідок довготривалих війн, які призводили до зменшення багатства держави, казначейства почали виконувати нову функцію — випуск внутрішніх і зовнішніх боргових зобов’язань. А з розвитком фінансових монополій казначейства по­чали приймати на збереження їхні акції.

Із розвитком системи комерційних банків функції казначейств також набували певних змін, зокрема функції емісії грошей та карбування монет передали центральним банкам. В окремих випадках казначей­ство працювало як банківська установа, що приймала вклади від населення.

У сучасному світі казначейські установи різних країн також мають свої особливості, зумовлені державним устроєм, територіально-адміністративним поділом, рівнем розвитку економіки та її структурними рисами. Відомі дві форми державного управління: унітарне (єдине) та федеративне. В унітарних державах (Великобританія, Франція, Італія, Японія та ін.) існують дві ланки управління - центральне та місцеве. У федеративних (Канада, Росія, США, Ні­меччина, Швейцарія та ін.) - центральне, федеральне та місцеве.

У Франції казначейство створене у 1806 році. На сучасному етапі виконання державного бюджету здійснює Міністерство бюджету державних рахунків державної служби Франції, до складу якого входить Головне управління з обліку державних фінансів - Казначейство Франції. Бюджетна система дворівнева — державний бюджет та бюджети місцевих органів влади.

Збір податків здійснюють органи Казначейства Франції, всі доходи місцевих органів влади зараховуються на єдиний рахунок Казначейства. Контроль за виконанням видатків здійснює держава. Казначейство Франції визнано у світі ефективно діючою структурою.

В Австралії Казначейський департамент має статус міністерства й підпорядковується уряду. Основна його функція - макроекономічна політика та збір надходжень. До складу Казначейського департа­менту входить Податкове управління, через яке Казначейство отримує всі податкові платежі, крім зо­внішніх надходжень.

В Японії управління державними фінансами покладено на підрозділи, які мають вузьку спеціалізацію. Казначейський відділ готує фінансовий план із розбивкою на щодень. Разом із відділом виконання бюджету він також контролює надходження на дер­жавний рахунок у Банк Японії, в якому акумулюються всі державні кошти. Видатки коштів здійснюються згідно з графіком, затвердженим відділом виконання бюджету.

В Іспанії діє державна інформаційна система, за яку відповідає Міністерство фінансів. Всі урядові операції проходять через цю систему, яка реєструє шість різних етапів виконання бюджету: бюджетні асигнування, взяті зобов’язання, перевірка, платіжні вимоги, платіжні доручення і фактичні видатки коштів.

Особливої уваги заслуговує державна фінансова інформаційна система Бразилії: вона дозволяє проводити обробку всіх державних операцій — як бюджетних, так і позабюджетних. Всі етапи бюджетних операцій реєструються й автоматично контролюються системою, яка забороняє проводити будь-які дії, що виходять за рамки бюджетних і фінансових лімітів. Система автоматично складає реєстри та готує повну фінансову й облікову інформацію. Казначейський секретаріат через інформаційну систему має широкі повноваження й жорстко контролює ведення готівкових лімітів. Він також координує та конт­ролює процес виплат. Із цією метою Казначейський секретаріат готує «плаваючий» фінансовий план — помісячний та поденний.

Аналіз фінансового устрою держав показує, що національні казначейства, як правило, відіграють активну роль у фінансовому управлінні сучасних роз­винених країн світу. Функції казначейств в різних державах при цьому суттєво різняться, як і внутрішня структура казначейських органів, що пояснюється історичними причинами, іншими об’єктивними особливостями країн. Однак, попри відмінності, казначейства усіх країн світу мають спільну мету — контроль за ефективним використанням державних фінансів.

                                                                                                                                                                                                                                             Зінаїда Курносенко,

ГУ ДКСУ у Дніпропетровській області